Узвіз.. зараз рано темнішає і коли йду, вже небо густо-синє. Морозно але мерзне тільки ніс. А так нібито затишно. Але чомусь є відчуття якоїсь сумбурності, неспокою довкола. Майнула думка, що буває ніч комфортно-ліхтарна і ніч неспокійно-прожекторна.
Хтозна, може мій дід-полковник якого я в житті не бачив, передав мені той неспокій - адже прожектори на війні це коли напад, коли треба розшукати, вистежити, упіймати в промінь. Упіймати. А може та неприємна заставка програми "Прожектор пєрєстойкі", досі пам'ятаю картинку і голос який то казав.. чи не казав? але цей спогад з далекого дитинства чомусь неприємний.. може на іншому каналі в той час йшли мультики?
Ненавиджу прожекторне світло. Якщо людина придумала електричне світло для того аби пристосувати ніч для існування, то прожектор найгірше справляється з цією задачею. він своїм променем вихоплює лише шматочок того що є, водночас роблячи все решта ще чорнішим. І б'є в очі коли ти дивишся в неправильному напрямку - не та те, що освітлене, а озираєшся назад. Дуже точна назва була для тої перебудовної програми. Майже певен, що там дуже гарно піарилися успіхи.. а в темноті, в напрмку захищеному від неправильних поглядів лишалося щось інше. Хтозна. Та й слово таке - прожектор-поректор. Ніби проекція, яка показує лише один бік дійсного.
Люблю ліхтарі, які світять на тебе і довкола. Світять а не "освітлюють". вони наповлюють ніч простором, водночас не вбиваючи тіні. Особливо золотисті "куполи", від яких сніг стає теплішим, а зелене листя (ясно що не взимку) - золотим. Світять для людей, по-живому, затишно. Не вихтовхуючи тебе нізвідки, а тільки запрошуючи.
Чомусь сьогодні вечір прожекторів.. вже як вертався додому, коло мене знімали знову якесь "кіно" бай україна - з чорними іномарками і хлопчиками в шкіряному. І юпітери вкрали з моєї площі Франка цілезний шмат. Випалили своїм неприродним білив світлом. Обійшов цей клапоть землі не ступаючи на промінь прожектора - тою дорогою де ліхтарі вказують дорогу.
Все в одному вікні контактів))
Вчора і сьогодні було неймовірно добре довкола. І всередині. Приїхали наймиліші люди зі Львова - з тих які могли приїхати. я дізнався багато нового про світ і про себе. от трохи фотографій 
 | Соль-мажор (Gdur): акорд сильного низького сонця, гріє, не пече. Він чистий настільки що інколи здається трохи порожнім, таким, в якому бракує чогось важливого. Але у соль-мажор хочеться повертатись після клопотів, коли втомився чи настрій загубив десь дорогою додому. Інколи звук засліплює, і ти забуваєш що існують інші гармонії, але коли так, значить щось на душі негаразд, і тільки-но ти нап'єшся, коли душа трохи прокинеться, ти можеш легко піти в іронічну домінанту, у вічне питання септакорду, у хвилі гам і фіолетово-смеркові джазові кластери. Музика вимагає зміни, і сильніше за музику не знайти акорда, але... якими би світами тональностей не блукав, які б перлини не знаходив по дорозі, рано чи пізно так захочеться поніжитися і прогріти натруджені кістки на соль-мажорному золотисто-абрикосовому солодкому вечірньому сонечку. |
 | Мі-мінор (Emoll): пірнаєш в нього мов у темно-темно сині води океану, прохолоду літньої ночі, шовкові дотики, обійми що дають ніби й спокій, але й філософську задуму. Мі-мінор виринає з нічого і поглинає в себе. Він дає рівновагу, але якщо йому дати волю, він тягнутиме й тягнутиме тебе вглиб, там де живуть зменшені тризвуки і тритони, відкриті струни навіватимуть майже нарконичну лінь і летаргічний спокій. Але ж як хороше пірнути в мі-мінор з мажору, на трошки, щоби твоя гітара не втомилася посміхатися, щоби відпочила і знайшла сили для нового світла. М'які баси натискають згори важкою подушкою і все під ними аж дзвенить, соковито, доросло, зріло, мов низький голос чорноокої іспанки. Інкрустувавши океан іскрами флажелетів, помандрувавши припливною хвилею простого арпеджіо, вертаєшся в світ, у іншу гармонію. Але і вона після мі-мінора набуває іншого, особливого відтінку. |
Так сталося що я став рахувати дні тижня. І виявив дивну для себе річ. Днів тижня сім. Ну я розумію, чому їх сім у людей християнської традиції. а як у інших цивілізацій? в них же теж є тижні! звідки вони. Чому сім цих днів?
 Дивитися цей фільм ніби шар за шаром знімати шкіру з власного життя, свідомості, підсвідомості, того що народжено таємним і того що приховане. Шарів рівно одинадцять, від 10 до 0. А коли 0, потім що? темнота чи ідеальне, бездоганне світло? Пустеля, гаряча плоть коханої людини, самотність, власне минуле чи чиєсь майбутнє?Хуліо Медем (режисер фільму "Люсія і секс") створив дуже особистого і особливого листа-картину. Здається, більшість елементів сюжету вже десь були - і дівчина-медіум, яка заглиблюється в пра-пра-пражиття, і художниця-дивачка що нарешті закохалася, і щастя яке раптом зникає. Все нібито не нове. Втім хіба зтось вигадує нові фарби для того щоб створити неповторну картину? І останнє. Фільм створює ефект того, що він насправді про тебе. Як хороша книжка - зразу впізнаєш в одному з героїв себе. або частинку себе. Чи це так насправді? Може цей ефект кінодежавю - просто бажання знайти собі подібне? А може й тому, що такі фільми, такі книги пишуться про те що є справжнім, і тому якщо таке пережив колись, то неодмінно впізнаєш навіть у порожньому екрані, мовчанні під номером "0" |
дерева у змінному світлі мов у одязі із паперу
чекають коли ж злетяться на гілля янголи сніг трусити
майбутнє от-от почнеться. кого я мав запросити?
я вам розішлю з осіннім листям запрошення на прем'єру
...
Багато недописаних віршів. багато спогадів що не мають початку чи продовження. Величезне бажання розлетітися феєрверком над рідним містом. коли є вечір. коли холодний вітер торкається шкіри. коли сиджу на підвіконні звісивши ноги надвір. коли тіні і шурхоти ночі зливаються в незбагненну нічну тривогу. коли... коли? Коле, але поки не в змозі проколоти мою шкіру якесь дивне нове відчуття...почуття...передчуття?
Тупа фраза: поживемо - побачимо... іншої не маю
На вулицях цього містечка заспані мальви
коло ґанків і ґаночків схиляються так що годі пройти
Ранкова бруківка холодна й міцна мов чорний шоколад
І ти мружачись на сонці наосліп намагаєшся читати
Тіні що лишили вітер і час на стінах старого собору
Налиті молоком дівчата дзеленчать велосипедними дзвониками
І в блакитне повітря вплітається аромат чаю і здоби
Солодка трава бринить у саду цвіркунами і кониками
Червоні дахи і цегла червона. І нібито просто добре
Я пишу тобі короткі вірші-не-вірші на довгих смужках паперу
Ніби колись вони стануть телеграмами-блискавками
Але тут досі нема й нема грози щоб віднести їх
від мене до неба
від неба до тебе
Коли водиш когось Містом, інколи виникає таке собі відчуття впевненості і очікування, достоту як напевно має бути у фокусника, який видобуває з капелюха замість кролика пральну машинку і при цьому уважно дивиться на публіку, приготувавшись до оплесків. Звичайно, у прогулянках Києвом ніхто плескати не буде, замість цього буде усмішка і слова "Це - чудове місто"
В час коли всі публікують враження про (У)Країну Мрій, я з великим запізненням напишу трохи відчуттів від іншої країни. Країни інших мрій. Мрій інших людей.
Отже Штральзунд. За що можна любити це місто? Можна любити просто так, бо ти в ньому народився і виріс. Можна любити власний щасливий і ситий сонячно-обвітрений добробут на березі балтійської протоки Штрелазунд. Можна любити тутешніх людей, привітних і приязних, які вміють працювати і відпочивати, продумувати все до дрібниць. Вчора, сьогодні і кожен день. Любити те що тут так багато молоді.
Можна любити сонячні (або нічні і безлюдні, геть безлюдні!!!) вулички з будинків, мурованих століття тому з червоної та чорної цегли, в яких десь, сховавшись за фіранками та вигадливо прикрашеними шибками живуть ті самі люди.
Ганзейське торгове місто Штральзунд, як і всі решта міст, мабуть, хоче щоб його любили. Пам'ятки цегляної готики, найбільший в Німеччині музей моря, мальовнича затока, ячмінні та житні поля на березі моря, квіти-квіти-квіти (маки, рододендрони, вигадливі квітнички штральзундських бюргерів), університети і студенти, мертвий недільний штиль, велосипедні доріжки, викладені червоною плиткою - все це знаки уваги міста до своїх мешканців і гостей, відверті і по-приморському прямі.
siogodni v Kyjevi bude zlyva. bo ja tak ho4u. bo inakwe buty ne mozhe.
zavtra bude vse nove i 4yste. 4ekaju na dyvo
U nebi cijei stolyci litajut leleky chastishe za litaky
vona vechoramy bezliudna. chyjogos chekaje povernennia
bo strat uzhe dochekalas. stikajuchy krovju demoniv
vmurovanyh u pidmurky granitnyh i sklianyh pidnebes jak pidnebin zadavnenogo kryku
misto vyhovuje svojih vysokyh, sylnyh, trohy bajduyzhyh ditej
Cym mistom dobre blukaty iz prokolotym sercem
Bez strahu, wo vysmykne htos kilce aby podyvytys chy vybuchne
mabut vzhe zabagato vybuhiv osypalys lypovym lystiam jak skalkamy teplyh serdec
na unter den Linden
Na shybkah cijeji stolyci bagato zabutyh obraz. i jih povnyj spysok
chytajte na zhorstoko ogolenyh persah zhinok u vikni Newton baru
na krylah i spysah, vinkah rozvin4anyh jangoliv
na wramah, zalytyh svizhym asfaltom
ne bijtes, stolyci davno uzhe zvykly to tyh hto ide po jih ranah
бог вітру на електрогенераторі
дивне таке полювання
простір паперових пташок
Добрий електричний ідол
Весняна синкопа з дзвіночками
Я написав диплом і отримав німецьку візу)))) так що 3-го червня везу в Дойчляндію свою чисту совість)))
Я щасливий як Юра Гагарін!!!
У чому виміряти чудовість дня? У кількості сонячного світла? У поліфонічних особливостях трелів пташок? У кількості зробленого (або навмисне не зробленого)? У силі обіймів добрих друзів?
Ну, ясно, тут я маю якось красиво сказати, що мовляв в усьому цьому і де в чому іще. Та просто відчуваєш, що день дивовижний і коли на годиннику чотири нулі, шкодуєш, що доводиться, ретельно занотувавши до щоденника все пережите, поставивши оцінки і намалювавши квіточки на полях, нащось перегортати сторінку.
Я тепер кількома пальцями однієї ноги ближче до аспірантури. Сьогодні склав кандіспит з англійської. Непристойно добре. Це дало мені право (не бийте камінням) ще на день забити на диплом і провести час в дружньому товаристві. От що з того вийшло:
Вгадайте, де така Божа краса?
...i ne ja perwyj jogo sobi stavliu. Nezlecke take:
Ot na4e ja ne durnyj hlop. ne zanuda i ne potvora. moji druzi zhino4oji stati kazhut bucim zi mnoju cikavo. TO JAKOGO DYVA JA VE4IR PJATNYCI PROVODZU SAM?
Він/вона підходить до мене або каже зі слухавки: ви ж розумієте яка ціна питання?
Ціна? Гм. Хороше слово. Чому ж так складається завше, що особисте життя людини, її захоплення і радості, або її прагнення нарешті врівноважити бажане і дійсне, якось гармонізуватися зі світом - все це для більшості має низьку ціну. Для всіх крім власне цієї людини, двох-трьох друзів, батьків і психіатра. А що ж має високу ціну?
Мене завжди смішили "ділові", "серйозні" люди, які своїм виглядом, канцелярською мовою і цинічним ставленням до "несерйозного" намагаються заглушити власну обмеженість. І виправдати себе перед власними мріями, які певно колись були. Зустрічаєш таку людину, а вона ніби в кожному слові промовляє: "якщо ти такий розумний, чому в тебе досі немає комунікатора/тачки/крутої тачки/бландінкі в пастєлі/дачі на Мальдівах". А насправді просто самостверджується, навіть не САМОстверджується, а намагається показати передусім собі, що вона обрала єдино правильний шлях (тобто не мала виходу і була змушена) - тобто виправдати власну слабкість. Ні, ну є люди - майстри бізнесу. Вони люблять свою справу, і для них це мистецтво. Але дедалі більше їх наслідувачів, які захопившись ідеєю "стати успішними" починають їх мавпувати. Тут два моменти: успішна людина - це не та яка має кращу тачку, цяцьку, жінку, а та яка знайшла що їй дійсно приносить щастя. От і ще: я ніяк не можу зрозуміти: ЯК МОЖЕ ЛЮДИНА ХОТІТИ БУТИ СХОЖОЮ НА ЯКУСЬ ІНШУ ЛЮДИНУ? Це ж а) неможливо, б) схоже на аматорську операцію на мозку - покопирсатися то можна, але навряд чи щось гарне з того вийде.
Ну менше з тим. Шоста година. Щасливі бізнес-хлопчики зустрічають своїх причепурених бізнес-дівчаток, вони йдуть в клуб, ресторан чи просто гуляють тримаючись за руки. Намагаються бути цікавими, жартувати, показувати якісь почуття чи просто отримувати насолоду. А ще дуже класно показувати своїй дівчині владу своїх грошей, свою "крутість" і знання того, "що до чого у цьому житті". І дівчина має відчувати щось середнє між страхом і повагою.
Звідки такі роздуми? З підслуханих розмов. Чому більшість розмов які я чую в будь-який час доби на вулиці так чи інакше стосують грошей, бізнесу, кидків?
От і рано чи пізно до мене хтось підійде і скаже: "Треба зробити те і те. Ти ж розумієш яка ціна питання?" Я посміхнуся) Звичайно розумію. А чи то є така сама ціна?
Navigate: (Previous 20 Entries)
